Крісло біля вогню

Гостьовий дім стояв над гаванню, і двері були з завітряного боку, а на цих островах саме з такого боку їх і ставлять. Господинею була вівця з Норт-Роналдсі, одна з тих берегових овець, що живляться водоростями на північному краї архіпелагу. Поллі стояла в передпокої, і з неї стікав дощ. "У вас є вільні кімнати?"

The guesthouse stood above the harbour with its door on the sheltered side, which on these islands is the side you build a door on. It was kept by a North Ronaldsay ewe, one of the shore sheep that live off seaweed at the north end of the archipelago. Polly stood in the hall with rain running off her. "Do you have any available rooms?"

Кімнати були. У вересні вони зазвичай є. Поллі сказала: "Я хотіла б тиху кімнату, будь ласка." Вівця витримала паузу рівно таку, щоб це прозвучало ввічливо. Кімнати позаду виходять на подвір'я, кімнати спереду на воду, і вітер знаходить і ті, і ті. Тут ніде не буває тихо в тому сенсі, який має на увазі гість. Замість тиші острови пропонують вітер настільки постійний, що за дві ночі ти перестаєш його чути.

There were rooms. There usually are in September. Polly said, "I would like a quiet room, please." The ewe paused long enough to be polite about it. The rooms at the back face the yard, the rooms at the front face the water, and the wind finds both. Nowhere here is quiet in the way a visitor means it. What the islands offer instead is a wind so constant that after two nights you stop hearing it.

"Не могли б ви допомогти мені з багажем, будь ласка?" Вівця сама віднесла сумку нагору й поставила її біля крісла коло вогню, і саме крісло змусило Поллі замовкнути. Його каркас був із плавнику, бо тут не росте жодне дерево, і кожна дошка в старих будинках прийшла з припливом. Спинка була з вівсяної соломи, скрученої й зшитої в каптур, що вигинається вперед над плечима. Столяр із Керкволла на ім'я Девід Кіркнесс перетворив цю фермерську звичку на стандартний виріб у середині дев'ятнадцятого століття.

"Could you assist me with my luggage, please?" The ewe carried the bag up herself and set it beside a chair by the fire, and the chair was the reason Polly stopped talking. Its frame was driftwood, because no tree grows here and every plank in the old houses came in on the tide. Its back was oat straw, coiled and stitched into a hood that curves forward over the shoulders. A joiner in Kirkwall named David Kirkness turned that farmhouse habit into a standard design in the middle of the eighteen hundreds.

"О котрій годині виїзд?" запитала Поллі, бо тут усе вирішує пором. А тоді сіла в крісло. Солом'яний каптур відрізав протяг від дверей, вогонь робив те, що роблять усі вогні, і вперше після порома вона чула власне дихання.

"What time is check-out?" Polly asked, because the ferry decides everything here. Then she sat down in the chair. The straw hood cut the draught off the door, the fire went on doing what fires do, and for the first time since the boat she could hear herself breathing.