Потяг до Гранади

Потяг відправився з Мадрида о шостій ранку. Половина місць була порожня. Олена вибрала місце біля вікна і спостерігала, як місто поступається сухим відкритим полям.

The train left Madrid at six in the morning. Half the seats were empty. Elena chose a window seat and watched the city give way to dry, open fields.

Навпроти неї сіла жінка. Вона була літня — можливо шістдесят, а може й більше — і мала невелику сумку з бутербродом, загорнутим у фольгу. Незабаром задзвонив її телефон. Вона відповіла тихо, але в потязі теж було дуже тихо.

A woman sat across from her. She was older — maybe sixty, maybe more — and she had a small bag with a sandwich wrapped in foil. Soon her phone rang. She answered quietly, but the train was very quiet too.

— Ні, я їй ще не сказала, — прошепотіла жінка. — Скажу, але не сьогодні. Сьогодні я просто хочу її побачити. — Пауза. — Вона не знає, що я хвора. Будь ласка, ти теж їй не кажи.

"No, I haven't told her yet," the woman whispered. "I will, but not today. Today I just want to see her." A pause. "She doesn't know I'm sick. Please, don't tell her either."

Олена подивилася у вікно і вдала, що не чує. Але не могла перестати слухати. Жінка розмовляла ще кілька хвилин, потім поклала слухавку і повільно з'їла свій бутерброд.

Elena looked out the window and pretended not to hear. But she could not stop listening. The woman talked for a few minutes more, then hung up and ate her sandwich slowly.

Коли потяг прибув до Гранади, жінка встала і подивилася на Олену. — Я їжджу до своєї онучки, — сказала вона, ніби пояснюючи щось, про що Олена вже запитувала. — Я не бачила її цілий рік. Гарної подорожі.

When the train arrived in Granada, the woman stood up and looked at Elena. "I'm going to see my granddaughter," she said, as if explaining something Elena had already asked. "I haven't seen her in a year. Have a good trip."

Олена спостерігала, як вона йде платформою і зникає в натовпі.

Elena watched her walk down the platform and disappear into the crowd.