Неаполітанська затока

Поллі прилетіла над Неаполітанською затокою пізнього ранку. Вода була кольору зеленого скла. Везувій височів на протилежному боці затоки, наполовину закутаний у серпанок, ідеально конусоподібна гора, яка поховала Помпеї в 79 році нашої ери і не вивергалася з 1944 року. Повітря пахло сіллю, сосною і дизелем невеликих рибальських човнів.

Polly came in over the Bay of Naples in late morning. The water was the colour of green glass. Mount Vesuvius sat on the far side of the bay, half-veiled in haze, a perfectly cone-shaped mountain that had buried Pompeii in 79 AD and had not erupted since 1944. The air smelled of salt and pine and the diesel of small fishing boats.

Вона слідувала за вигином берегової лінії на захід. Через вулиці Мерджелліни вона бачила білизну, що висіла на балконах, скутери, які маневрували між автомобілями, і чоловіка з дерев'яним візком, що продавав лимони розміром з її власну голову.

She followed the curve of the shoreline westward. Through the streets of Mergellina she could see laundry hanging from balconies, scooters threading between cars, and a man with a wooden cart selling lemons the size of her own head.

Її пункт призначення був будівля прямо на воді в парку Вілла Комунале: довга італійська неокласична споруда, пофарбована в охру, з високими арковими вікнами. Невелика латунна табличка читала: STAZIONE ZOOLOGICA ANTON DOHRN. Нижче, меншими літерами, FONDATA 1872.

Her destination was a building right on the water in the Villa Comunale park: a long ochre-painted Italian neoclassical structure with tall arched windows. A small brass plaque read STAZIONE ZOOLOGICA ANTON DOHRN. Below that, in smaller letters, FONDATA 1872.

Поллі знала про це місце. Його заснував німецький зоолог на ім'я Антон Дорн, який приїхав до Неаполя у свої двадцять, бо затока була найбагатшою морською екосистемою в Європі, і він хотів її вивчати. Він побудував інститут на свої власні сімейні кошти і за допомогою колег-науковців. Це був найстаріший діючий інститут морської біології у світі. Вони вивчали восьминогів з 1873 року.

Polly knew about this place. It had been founded by a German zoologist named Anton Dohrn, who had come to Naples in his twenties because the bay was the richest marine ecosystem in Europe and he wanted to study it. He had built the institute with his own family money and the help of fellow scientists. It was the oldest still-operating marine biology institute in the world. It had been studying octopuses since 1873.

Вона присіла на ковану залізну огорожу біля входу. Молодий дослідник у білих черевиках і темно-синьому лабораторному халаті відмикав задні двері. Жінка побачила Поллі. Вона не виглядала здивованою. "Sei in ritardo," сказала вона, усміхаючись. "Або, можливо, рано. Заходь."

She perched on a wrought-iron railing near the entrance. A young researcher in white shoes and a navy lab coat was unlocking the back door. The woman saw Polly. She did not look surprised. "Sei in ritardo," she said, smiling. "Or maybe early. Come on in."

Так Поллі увійшла через задні двері Станції Зоологічної.

That is how Polly walked through the back door of the Stazione Zoologica.

Будівля пахла морською водою, солоною і чистою. Довгі коридори простягалися між кімнатами, повними акваріумів. Через скляні стіни вона могла бачити стрічки сардин, що оберталися разом, маленького восьминога, притиснутого до кута свого акваріума, морського зайця, що повільно рухався по лезу водорості.

The building smelled of seawater, briny and clean. Long corridors ran between rooms full of tanks. Through the glass walls she could see ribbons of sardines turning together, a small octopus pressed against one corner of its tank, a sea hare moving slowly over a kelp blade.

Ім'я дослідниці було К'яра Б'янкі. Вона вивчала когнітивні здібності головоногих у цьому інституті вже дев'ять років. Вона йшла швидко. "Директор цього тижня в Стокгольмі," сказала вона. "Ти здебільшого побачиш мене і тварин. Восьминоги — найрозумніші з наших тварин. Або принаймні найрозумніші з тих, у свідомості яких ми впевнені. Щодо морських зайців, то думки ще розділені."

The researcher's name was Chiara Bianchi. She had been studying cephalopod cognition at this institute for nine years. She walked quickly. "The director is in Stockholm this week," she said. "You will mostly see me and the animals. The octopuses are the smartest of our animals. Or at least the smartest of the ones we are sure are conscious. The jury is still out on the sea hares."

Вони підійшли до високого круглого акваріума в тихій задній кімнаті. На боці була написана від руки картка: PASTA, 2.3KG, GPO. Усередині акваріума, в кутку, наполовину згорнутий у спіраль пластикової труби, був великий тихоокеанський восьминіг. Більшість його тіла була кольору труби. Вісім щупалець акуратно обвивали його. Одне око, золотисте з прямокутним зіницею, спостерігало за ними через скло.

They came to a tall round tank in a quiet back room. A handwritten card on the side read PASTA, 2.3KG, GPO. Inside the tank, in the corner, half-folded into a coil of plastic pipe, was a giant Pacific octopus. Most of its body was the colour of the pipe. Eight arms wrapped tidily around itself. One eye, golden and rectangular-pupiled, watched them through the glass.

К'яра поставила свою каву на стіл. "Паста," сказала вона, "знайомся, це Поллі."

Chiara set her coffee on a counter. "Pasta," she said, "meet Polly."

Восьминіг не рухався. Його шкіра повільно ставала м'яко-рожевою на краях, де торкалася труби. Поллі нахилила свою червону голову. Восьминіг нічого не нахилив, але його єдине видиме око залишалося на ній.

The octopus did not move. Its skin slowly turned a soft pink at the edges of where it touched the pipe. Polly tilted her red head. The octopus tilted nothing, but its single visible eye stayed on her.

"Можеш присісти на край," сказала К'яра. "Вона тебе не оббризкає. Вранці вона спокійна. Вона стає хитрішою по обіді."

"You can perch on the rim," Chiara said. "She will not splash you. She is calm in the mornings. She gets clever in the afternoons."